Десь близько чотирьох місяців назад зважаючи на деякі обставини вимушений був оселитися на Оболоні. Ну і звичайно ж не міг пропустити перший домашній матч місцевої команди після зимової перерви. Тим паче, що останнього разу на грі Першої ліги я був ще в далекому 2005 році, коли ще існувала команда «Скала» Стрий.

Отже вирішено, збір друзів на «Героїв Дніпра» і не поспішаючи завчасно крокуємо до стаду. По дорозі зустріли клубний автобус. На моє привітання відгукнулося десь футболерів зо п’ять (мабуть приємно було їм) Перше враження від стаду – вельми позитивне, як для другого за рівнем дивізіону України: яскравими кольорами світить головна новенька трибуна, адміністративні приміщення за нею теж мають досить непоганий дизайн в клубних кольорах. Проте ось вхід туди поки що закритий, та й підходи всі закриті, а там болото а-ля Харків. Мабуть до «вишки» бережуть… А ось паркани густо прикрашені «балонними війнами ОК-АК»

Вхід безкоштовний. На вході шмон мінімальний. Стоять лише двое міліціянтів, до речі чоловік і жінка (!). Перевіряли лише рюкзаки, а також не пускали відверто «синій» контингент з навколишніх генделів. Взагалі, сірих під час матчу нарахував трохи більше десяти. На території стаду стоїть вагончик з дуже дешевим пивом (марку не рекламую:)). Ми, звичайно, прийшли сюди не отруту дудлити, а от атрибутикою зацікавилися: клубні рози ще за старими цінами (25 грн), кепки, рюкзаки, плакати, зошити і тому подібні предмети з клубною символікою. Також роздавалися безкоштовно клубні журнали досить непоганої якості. До речі, вперше відвідав «біо» туалет, який не відає всіх запахів фанатських емоцій за весь чемпіонат.

Перейдемо до самого матчу. Ми звичайно пішли в самий кінець трибуни, поближче до суппортерів. Там вже висіло 8 невеличких «офіційних» банерків типу «емблема заводу» чи «FANS 12» та один «FKOK – 1992», поряд лежало велике «заводське» полотно. «Мала» трибуна виявилась майже повністю забитою, мабуть чудова погода зробила свою справу. На самому секторі зібралося близько 40 осіб. Роз помiчено не було... Непогано вдаються легкі заряди, а от з піснями дещо не складається – хлопці сонні якісь. I взагалi - заряди лунають раз на п'ять хвилин. По кілька разів в кожному з таймів заряджалися праві заряди типу «зіга» та «Дуче». Співали пісню «Гей наливайте», проте другий куплет знають, здається, лише п’ятеро з присутніх. Матч почали зі ставшого вже масовим заряду «А мы здесь». Порадував якийсь лівий «піддатий» пасажир, якому набридло піднімати центральні сектори, тому він вирішив зміститися до «пекла». Проте й тут його спроби не знайшли підтримки: він образився й став горланити промову в стилі: «Кузьмичи, как же вам не стыдно!».

Одразу по свистку на перерву весь фан-сектор як вітром здуло, тому на початок другого тайму там знаходилось лише три особи (як сказав мій друг: «Баннеры, бери – нехочу»). А от повернулося лише 15 хлопців, тому початок другого тайму був вельми в’ялий, та й гра команд не додавала натхнення. А от при поверненні «блудних синів» суппорт набув нових сил. І вже десь за 15 хвилин до кінця гри почався такий собі «нон-стоп»: багато зарядів, один куплет (нажаль) «Києве мій» та «Счастье вдруг» з масовим слемом в кінці. Сама гра була такою, під яку лише спати можна. Типова «нульовка», яку так часто ми можемо спостерігати в українському футболі. Після фінального свистка лише один гравець «Оболоні» знайшов в собі сили після «виснажливого» матчу поплескати в долоні фан-сектору… з центру поля.

Cектор Оболоні