15 квітня виповнюється 20 років з дня трагедії, яка назавжди змінила обличчя англійського футболу. 96 уболівальників Ліверпуля, які збиралися підтримати свою команду в півфіналі Кубка Англії проти Ноттінгема, так і не повернулися з того матчу. Вони загинули в Шеффілді, на стадіоні Хіллсборо.

Хулігани і п'яні тут ні до чого, хоча поліцейським чинам дуже хотілося звалити всю провину на них. Люди, які прийшли поглянути на гру, яка повинна приносити радість, стали жертвами некомпетентності і безініціативності так званих охоронців порядку.

Стадіон Хіллсборо з 1969 по 1989 роки прийняв 14 півфіналів Кубка Англії. Напевно, комусь вселяв довіру сам цей факт – точно так, як і до певного часу заспокоювала репутація завсідника фіналів європейських клубних турнірів, що мав брюссельський стадіон Ейзель. "Справлялися раніше впораються і цього разу".

Така безпечність стала благодатним грунтом для трагедії. Хоча за рік до цього, коли в півфіналі в Шеффілді теж зустрічалися Ліверпуль і Ноттінгем, уболівальники мерсисайдського клубу потрапили в тисняву перед входом на трибуну Леппінгс Лейн. Керівництво Ліверпуля просило взяти до уваги скарги 38-ми постраждалих і провести матч в Манчестері, але Футбольна Асоціація нагадала про величезний досвід стадіону Хіллсборо в організації такого роду поєдинків. Текст програмки до матчу 1989 року свідчив: "Познайомившись з Хіллсборо, ви зрозумієте чому він регулярно стає ареною проведення важливих поєдинків. Це стадіон, який відповідає найвищим вимогам і здатний впоратися з величезним глядацьким інтересом".

Уболівальникам Ліверпуля знову виділили трибуну Леппінгс Лейн, найменшу на Хіллсборо. Організатори поєдинку, приймаючи це рішення, керувалися зовсім не місткістю. По їх міркуваннях, фанам Ліверпуля, що потрапили до Шеффілд, зручніше добиратися саме до цієї частини стадіону. Але насправді уболівальники мерсисайдського клубу стікалися до Хіллсборо зі всієї країни. Незадовго до початку матчу перед стадіоном їх скупчилося стільки, що запустити всіх до стартового свистка не представлялося можливим. Один з інспекторів поліції, спостерігаючи за натовпом, що все збільшується, по рації запропонував перенести початок поєдинку, щоб не пороти гарячку.

Відповідаюий за організацію безпеки шеф-суперіндентант Девід Дакенфілд відповів відмовою. Його помічник, суперіндентант Маршалл, що відповідав за безпеку на підступах до стадіону, завірив, що причин для занепокоєння немає анінайменших. І у цій ситуації, і в інших Дакенфілд вразив своїй некомпетентноітю. Втім, він і був некомпетентним – досвід роботи на футбольних матчах в Дакенфілда був невелікий, а на поєдинку такого масштабу він взагалі з'явився вперше. За три тижні до півфіналу Дакенфілда призначили головним замість досвідченого співробітника, який не один рік керував організацією безпеки на Хіллсборо…

В результаті поліція втратила контроль над тим, що відбувається, і, коли стало зрозуміло, що турнікети не здатні в строк пропустити всіх, Дакенфілд віддав фатальний наказ: "Відкрити ворота виходів!" Трибуна Леппінгс Лейн складалася з двох ярусів. Ніжній був так званою терасою на якій дивитися футбол можна було лише стоячи. Верхній був побудований спеціально до ЧС-1966 і був обладнаний індивідуальними сидіннями. Як вимагали правила безпеки тих років, трибуни були відокремлені від ігрового поля металевими гратами. На терасі Леппінгс Лейн грати з'явилися також і між секторами – "так простіше контролювати футбольних хуліганів".

Потрапити на терасу можна було через тунель, і коли поліція розкрила ворота З, саме туди хлинула маса людей. Ніхто з них не знав, що сектори 3 і 4 вже заповнені а поліція не зробила нічого, щоб зупинити їх і направити в інші сектори. Хоча це було її прямому обов'язку і саме цю функцію, перекривши вхід в тунель, поліцейські виконували у минулому неодноразово. Але лише не цього разу.

В результаті під натиском все прибуваючих уболівальників, ті хто прийшов на трибуну раніше, опинилися в пастці. Виходу не було. Хтось намагався перелізти через огорожу, хтось благав поліцейських відкрити хвіртку на поле. Ті чекали наказу, хоча на їх очах починали вмирати люди. Дакенфілд оцінив ситуацію як спробу вторгнення на поле, і відправив до Леппінгс Лейн "підмогу" - поліцейських з вівчарками.

Слідство встановило, що з кабіни, з якої Дакенфілд здійснював керівництво, відкривався прекрасний огляд на трибуну Леппінгс Лейн. Більш того система відеоспостереження давала настільки чітку картинку, що можна було розгледіти колір очей уболівальників!

Коли жах що відбувається дійшов навіть до Дакенфілда, було надто пізно. Люди задихалися, їх роздавлював натовп, деякі вмирали стоячи… Навіть коли виходи на поле були відкриті поліцейські чини не відразу потурбувались про те, щоб викликати додаткові карети "швидкої допомоги". Людей виносили на рекламних щитах, а про футбол вже не могло бути мови. Матч був зупинений на 6-й хвилині, і арбітр Рей Люіс відвів команди в роздягальні.

Того дня загинули 94 людини, ще один уболівальник помер декількома днями пізніше, а остання жертва Хіллсборо пішла з життя після чотирьох років перебування в комі. 730 чоловік отримали каліцтва на трибуні, ще 36 чоловік постраждало в тисняві на підступах до стадіону. Ніхто з поліцейських чинів за цю трагедію не відповів. Дакенфілд, поки йшло слідство, благополучно вийшов на пенсію.

Це був страшний час для всіх, хто мав відношення до Ліверпуля. Наставник команди Кенні Далгліш зажадав щоб всі без виключення гравці і керівництво взяли посильну участь в допомозі сім'ям загиблих і постраждалих на Хіллсборо. "Вони підтримували Ліверпуль, тепер прийшов час Ліверпулю підтримати їх".

Нападаючий Джон Олдрідж згадував один зі своїх візитів в лікарню: "Мене попросили сказати декілька слів хлопчині, який лежав в комі. Я нахилився до нього і прошепотів: "Це Джон Олдрідж. Коли ти видужаєш, приходь на Енфілд, ми тобі подаруємо футболку. Це буде чудовий день". Я обернувся до лікаря: "Коли він опритомніє?" Доктор відвів погляд: "Сьогодні увечері нам доведеться відключити устаткування. Це не має сенсу…" Усередині мене все обірвалось…"

Не дивно, що деякі гравці Ліверпуля замислювалися тоді про завершення кар'єри. Напевно крізь призму трагедії футбол не просто перестав сприйматися серйозно, його можна було зненавидіти. Принаймні, для тих, хто був свідком жаху Хіллсборо, хто втратив там друзів або рідних, футбол перестав бути таким, як раніше. Для них ця трагедія не перестала бути історією тим більше що дійсні винуватці так і не покарані – до цих пір.

Після Хіллсборо англійський футбол став іншим. Доповідь лорда Тейлора безжалісно розплющила очі на всі ті нариви, які вважали за краще не помічати в блиску європейських перемог 70-80-х років: історії, стадіони, що давно стали пам'ятниками, бестолковість поліції, неконтролюєма лють трибун… Англійці виконали величезну роботу, щоб шеффілдськая трагедія стала сторінкою історії без шансів на повторення.

На англійських стадіонах більше немає терас, і ветерани бурчать – мовляв, разом з ними з футбольних арен пішла колишня непередаваєма атмосфера. Багато хто вважає що тераси слід повернути, адже стоячі трибуни самі по собі зовсім не небезпечні, що підтверджує приклад Німеччини. Небезпечно невміння управляти великим скупченням людей. Але… все одно страшно!

На жаль, світовий футбол повною мірою не засвоїв уроків Шеффілда. Тому підтвердженням служить недавняя трагедія в Кот д’Івуарі, яка багатьма симптомами перекликається з 15 квітня 1989 року. Щоб навчитися тому, як потрібно робити, слідує вивчити як не потрібно робити.