Третій. Сезон 1993/94 років розпочався в серпні 1993-го року, спочатку матчами попереднього етапу кубку, а тижнем пізніше взяла старт вища ліга. Цього сезону федерація вдалася до експерименту, розширивши вищу лігу до 18 команд. Ходили чутки, що до цього причетний В. Коротков, тодішній власник Вересу. Його команда мала залишити вищий світ українського футболу, але через розширення Верес залишився у вищій лізі. З першої ліги повернулися вінницька Нива та шепетівський Темп. Серед фанатів таке поповнення викликало розчарування, бо обидві команди не мали правих фанатів.

Саме в цьому сезоні в багатьох рухах в основу починають входити хлопці, які почали ганяти вже за часів Незалежності, тобто не бачили совка. І хоча до підйому кінця 90-х ще далеко, криза в фанатизмі починає минати. Настає відносна стабільність. У вищій лізі продовжують катати все ті самі фан-рухи. Лише в Сімферополі все остаточно завмирає до кінця 90-х (єдиний раз сімфера виберуться на фінал кубку).

Запорізькі металурги пробили всі виїзди, окрім кубкового Очакова. Та й то не з власної вини. Запоріжці мали грати з каховським Меліоратором, туди навіть виїхало 8 чоловік. Але в останній момент Меліоратор дискваліфікували, команду федерація попередила. Комунікацій з власним клубом у фанатів тоді не було і про те, що матч в Очакові, хлопці дізналися на стадіоні в Каховці. Наприкінці цього сезону у запорожців з’явивися перший банер – Ураган англійською мовою.

Запорізькі торпедони розпалися протягом чемпіонату. Якщо в першому колі вони ще кудись виїжджали, то навесні їх не стало.

Хорьки попри те, що їх клуб весь чемпіонат перебував на останніх місцях і врешті-решт вилетів, виявилися самими виїзними. Лише один нуль в Луцьку. У Запоріжжі харків’яни мали проблеми з міліцією - кричали "Зігхайль!", що було досить диким на ті часи і махались між собою, після чого втрутились правоохоронці. "Москви вже немає, їздити туди не треба! Кияни наші брати!" - такою була нова позиція харків’ян по відношенню до фанатів Динамо, не зважаючи на те, що конфлікти між Харковом і Києвом раніше виникали не раз.

Шахтар та Зоря продовжували ганяти, як і в попередні роки. Донеччани унікальні своєю стабільністю. Третій рік вони їздили майже однаковими кількостями в ті ж міста. Причому 70% виїздюків - люди "старі". При цьому донеччани практично не фанатіли на домашніх іграх.

Кияни відзначилися грандіозною бійкою в Шепетівці. Звістки про неї розійшлись по всій країні. Про цю подію читайте трохи нижче від безпосерднього учасника подій. Фанати Динамо продовжували дотримуватися принципу "рідко - але мітко". У Дніпрі (10), Харкові (15) киян зустріли добре, в Кременчуці і в Луцьку не зустріли, так як туди кияни не їздили (в минулому році там їх було по 70). Щось п’яне і нахабне намічалося у Вінниці, але схоже так і не намітилось. В єврокубках, за винятком того, що Динамо мало не надерло дупу знаменитій Барсі, нічого не було. До Києва приїжджало під 50 каталонців (напівфани – напівкузьмичі), а в Барселону їздило троє київських фанатів.

В ті часи було модно їздити на матчі еврокубків. Наприклад в Дніпрі на Айнтрахті була весела солянка з місцевих, киян та луганців. Навіть використали димову шашку... Німців на тому матчі було багато, близько 70, але їх охороняло в кілька разів більше ментів. Ну а дніпряни у Франкфурт-на-Майні не їздили. Загалом на секторі дніпрян відбувались незрозумілі бродіння - виїхали в Сімфер (19) і Луганськ (11). У Донецьку з’явилось тільки 5 безумців і донеччани трохи обробили їх, а в другому колі дніпряни в боргу не залишилися. У Харкові 3 людини були зустрінуті добре, як і в Рівному (7), а про Одесу (2) невідомо, так як їх там ніхто не бачив. До речі, дніпряни придумали назву для свого угруповання "червоно-жовті тигри" - на той час у Дніпра були червоно-жовті кольори.

Рівняни, влаштувавши в минулому чемпіонаті "войнушку" з львів’янами і якісь маневри з киянами, вирішили більше долю не випробовувати, замирившись з тими і з іншими. Тому 8 осіб у Львові і 12 в Києві - найкращий їх результат за чисельністю. Ну а більше вони своїм традиціям не змінювали: Сімферополь - 3, Одеса - 1, Запоріжжя - 3 і т.д.

Львів’яни провели сезон досить бадьоро. Якщо не помиляюсь, в цьому сезоні в них з’явився банер "Несамовиті" - назва одного з двох угруповань Карпат на той час. При чому ці угруповання не дуже дружили між собою. До біло-зелених було чудове ставлення адміністрації стадіону і ФК. Наприклад в Донецьк 9 осіб полетіло безкоштовно на літаку з командою, що було досить дико на той час.

Одесити відзначилися досить масовим виїздом до Києва на фінал. Після матчу, коли команда підійшла з кубком до сектору, одесити на знак поваги кинули гравцям кілька своїх розеток. І гравці їх одягли. Зараз це виглядає як буденність, а тоді те, що команда взагалі підійшла до сектору, виходило за рамки, не кажучи вже про одягти розетку. В ті часи команди існували окремо і фанати існували окремо. Наприклад в Запоріжжі команда до сектору стала підходити лише в 1997-му році. Загалом двіж в Одесі почав відроджуватись, при чому катали не нові люди, а ті, хто починав фанатизм в місті...

Якщо говорити про першу лігу, одне з небагатьох правих фан-угруповань було в Хмельницькому. Кольори біло-зелені. Хмельнчани відрізнялись тим, що їздили не тільки на виїзда своєї команди, але і з задоволенням пробивали ліваки, заїжджаючи то у Львів, то в Рівне, то в Вінницю, то ще куди-небудь. Ворогів не мали, хоча з ворожістю ставились до Житомира. Також активні фанати були у чернігівської Десни - їх фан-клуб називався "Північні олені". Чернігівці також вороже ставились до Житомира, де пару років тому місцеві порвали їм прапори. Фанати житомирського Хіміка практично не катали і славились нахабною лівою тусовкою, яка наїжджала на всіх підряд у себе вдома. Також ліві тусовки в першій лізі були у Ворскли, Поліграфтехніки (Олександрія) і Карпат Мукачево. До речі до Мукачево боялись їздити всі, а якщо і їхали, то кольори, як правило, ховали. Бо місцева молодь викривлено розуміла фанатизм і била всіх підряд, хто заблукав на їх стадіон з інших міст. Самі виїзні в першій лізі були фани Евіса (Миколаїв) - скільки наб’ється в автобус, стільки людей і буде на виїзді. Слідом ідуть хмельничани, сумчани і чернігівці (в середньому по 8-15 чоловік).

Ось так виглядає виїзна статистика того чемпіонату:

Запоріжжя М Запоріжжя Т Харків Донецьк Київ Дніпро Львів Луганськ Рівне Одеса Кривий Ріг Сімферополь Вінниця Шепетівка Луцьк Кременчук Тернопіль Чернівці   Металург 13 7 3 24 5 11 5 8 17 19 7 4 5 7 14 3   Торпедо 2 3 0 3 0 0 0 3 1 3 1 1 0 3 0 0   Металіст 30 12 24 23 2 8 16 13 3 5 7 8 4 0 40 7 11   Шахтар 12 8 8 6 3 0 15 3 5 5 10 0 4 0 5 1 3   Динамо 0 1 15 0 10 6 2 18 15 1 0 18 23 2 0 2   Дніпро 13 14 3 5 9 4 11 7 2 12 19 7 0 4 4 5 0   Карпати 3 0 16 9 6 0 0 7 25 0 0 9 2 17 0 27 9   Зоря 5 7 9 13 5 8 3 0 4 0 7 4 1 2 7 0 1   Верес 3 0 1 0 12 0 8 0 1 1 3 2 18 32 1 5 0   Чорноморець 0 4 0 0 7 8 3 1 8 2 1 5 2 0 1 9 4   Кривбас 1 4 0 0 0 28 0 0 0 4 0 0 0 0 11 0 0

Цього разу фотографій не так багато, як в минулих двох статтях. Але є на що подивитись...


14 серпня 1993 року, фанати Зорі в Одесі (Героїн, Пагон, Спонсор)


28 серпня 1993 року, луганці в Сімферополі


Фанати запорізького Торпедо на домашньому матчі, 1993


28 серпня 1993 року, Металург - Верес, запорожці на домашньому секторі. На фото є і хтось із рівненських фанатів


3 жовтня 1993 року, 6 запорожців на виїзді до Вінниці


Два запорізьких фаната на домашньому матчі


13 жовтня 1993 року, фанати Карпат на виїзді в Тернопіль


30 жовтня 1993 року, запорожці в Тернополі


3 листопада 1993 року, Дніпро, фанати Зорі та Динамо перед матчем Дніпро - Айнтрахт


7 листопада 1993 року, фанати Карпат на виїзді в Донецьк


11 листопада 1993, Металург - Чорноморець, запорожці


11 листопада 1993 року, Запоріжжя, матч Перехідної ліги (аналог третьої) "Віктор" Запоріжжя - Фк "Львів". Сектор фанатів "Віктора", були такі.


23 листопада 1993 року, фанати Металурга по дорозі в Дніпро і на стадіоні "Метеор"


28 листопада 1993 року, фанати Вереса Рівне і Чайки Севастополь проїздом (до Сімферополя і в Кропивницький) в Дніпрі на стадіоні "Метеор"


28 листопада 1993 року, фанати Вереса в Сімферополі


6 березня 1994 року, Запоріжжя, фанати Металурга і Дніпра


12 березня 1994 року, Львів, фанати Металурга і Карпат на стадіоні "Україна"


12 березня 1994 року, фанати Вереса в Тернополі


19 березня 1994 року, дніпряни в Луганську


20 березня 1994 року, запорожці в перерві матчу Металург - Кремінь


20 березня 1994 року, фанати Чорноморця на виїзді в Рівному разом з місцевими фанатами


25 березня 1994 року, Сімферополь, фанати Металурга на виїзді


25 березня 1994 року, чернігівський фан Дніпро і двоє молодих дніпрян на матчі Кремінь - Дніпро. Фото цікаве тим, що добре видно широкоштанних гопніків на задньому плані, головних ворогів фанатів в ті роки. Як правило свою агресію вони любили проявляти до нечисленних груп іногородніх фанатів. Їх мета була гроші, особисті речі.


27 квітня 1994 року, Львів, фанати Чорноморця і Карпат перед півфінальним матчем. До речі, в ті роки між двома двіжами була міцна дружба


7 травня 1994 року, запорожці в Луганську, їх перший банер і один з перших в Україні. На виїзді також було двоє дніпрян


травень 1994 року, чернігівські фанати на "двійнику" Одеса - Очаків


15 червня 1994 року, Харків, фанати Металурга перед вирішальною грою чемпіонату - той хто програв - вилітав в першу лігу. Металург був сильніший 3-0 і Металіст вилетів на довгі 5 років.


15 червня 1994 року, Харків, старі фанати Металурга по моді тих років - в багатометрових в’язаних шарфах


23 червня 1994 року, Донецьк, запорожці перед матчем з Шахтарем. На другому фото є кроти


19-21 липня 1994 року, другий фан-турнір. Донецьк. На турнір з’їхалися фанати з Запоріжжя, Луганська, Рівного, Одеси, Чернігова, Ростова на Дону, а також господарі - Шахтар Донецьк. Перемогли "Північні Олені", так тоді називали себе фанати чернігівської Десни.


Фанати чернігівської Десни з кубком фананатського турніру 94

І наостанок... Розповідь Останнього з могікан про поїздку до Шепетівки в 1993-му, надрукована в 5-му випуску журналу Святослав. Просто відчуйте цю атмосферу:

Думаю, для початку треба кількома словами описати наш рух в ті часи. Це була дуже обмежена кількість людей, частина з яких залишилась з "радянських часів", плюс зовсім небагато молоді прийшло вже у 92-93 роках. Зрозуміло, всі один одного прекрасно знали (і довіряли), і "зайвих людей" не було зовсім. На виїздах багато людей не бувало, багато виїздів взагалі не пробивались. Достатньо сказати, що я сам бував на виїзді утрьох, вп’ятьох, вшістьох. Ну а самі часи були доволі кримінальними або, як влучно хтось підмітив, "незатійливими". Тому відправляючись на виїзд до Шепетівки, я був вражений масовістю "виїздюків" - 23 людини — це була дуже значна кількість тоді.

Якщо я нічого не плутаю, їхали прямою "собакою" до Шепетівки. Їхали доволі весело. Дозвілля в дорозі, як і завжди в ті часи, складалося з гумору та глуму, обов’язкового вживання алкоголю (я – невживаюче виключення) і часто різноманітних деструктивних дій. Мені потім розповідав один приятель, бабуся якого їхала в цій "собаці", що вона була дуже стурбована, тому що з’явились "банди, як було після війни". Відношення до виїзду було дуже "шапкозакидальське", чомусь сам пункт призначення – Шепетівка — викликав сміх, типу, "щас розгонимо цей колхоз". Навіть обов’язкова в ті часи річ на виїзді - солдатський ремінь — був тільки у двох, плюс незрозумілий "девайс" гімнастичного призначення, типу невеликої біти (який, як потім виявилось, був неміцний і зламався на першій же голові). Тільки всім відомий Вован Васильович (Вова О.) намагався всіх налаштувати на серйозний лад, розказуючи, що в Шепетівці він бував, і там буде не все так просто…

Приїзд, дорогу до стадіону і сам матч описувати сенсу немає, там не було нічого примітного. Хіба ось, треба додати, що вже на стадіоні всі зрозуміли, що просто так ми назад не поїдемо, так як декілька "делегацій", які наполегливо намагались пояснити, що після матчу нам "піздєц", налаштовували на серйозне відношення. Тому нічого дивного, що коли ми, виходячи зі стадіону, змішались з натовпом (звісно, ні про якісь мусорські "оточення" і мова не йшла) відбулось, як у пісні Висоцького: "К чему задаром пропадать, ударил первый я тогда, так было надо". На подив, спочатку ми викликали велику паніку серед місцевих, що виходили зі стадіону (якщо було б відео, як від 20 осіб під стадіком розбігаються величезні натовпи, воно стало б хітом).

Але, як кажуть, "все добре колись закінчується", і наступив момент, коли ми стоїмо в 23 людини, а перед нами, певне, сотні дві–три. Наступила тиша і хтось з наших тихенько каже: "оберніться назад". Оглядаємось, а позаду і по боках нас оточив такий же натовп, і ми в кільці з чисельної маси людей. Не знаю, як би все обернулось, якби Міша В. не взяв на себе "лідерські функції", вийшов і впевнено сказав "а ну розтупись, ми йдемо звідси". Дивно, але натовп розійшовся, і ми виходимо з "оточення". Але раптом якийсь істеричний голос вопить: "уходять, чого ж ми стоїмо?!", і шобла поперла на нас… Подальший супротив був героїчним, але малорезультативним. На кожного нашого приходилось 20-30 місцевих, і цілісну картину "битви" описати вже неможливо. Можу тільки описати свої особисті враження, так звану "епічну бійку на каруселях".

Великий "радянський" атракціон, огорожений високим сітчатим парканом, і помост на висоті метрів двох для посадки тих, хто катається, до якого наверх вели два входи з крутими сходами. На цьому помості нас чоловік 8-10 і тримало "оборону". На жаль, окрім одного реміня інших "аргументів" не було. Зараз вже з гумором пригадується, як деякі намагались вирвати товсті ланцюги, якими пристібалися відвідувачі, але ні в кого не вийшло. А ще кажуть, що в екстремальній ситуації сили збільшуються. В підсумку наша "оборона" продовжувалась недовго, "штурмовики" просто перли вверх по крутих сходах, тримаючи попереду без свідомості переднього в якості щита.

Далі ми всі улітаємо з помосту на землю, причому тільки троє всередину кола, а інші назовні. Як підсумок: ми утрьох стоїмо в центрі кола, і до нас в цей своєрідний "колізей" перелазить чоловік 20-30. Після свого першого успіху в "переговорному процесі" Міша В. вирішив ще раз спробувати і спантеличив місцевих пропозицією: "а може ну його, давайте краще побухаємо..." Не дивлячись на те, що ситуація не сприяла веселощам, я ледь не заржав, коли "найавторітетніший" на декілька секунд замислився, а лише потім негативно похитав головою і повів своє військо уперед. Далі, щоб цікаво описати, як натовп тебе "поливає" ногами, треба володіти літературним талантом. Я ж обмежусь пригадуванням того, що мені трапились якісь "естети", яких цікавили тільки "пеналі" по голові. Скінчилось все тим, що третій наш колега - Юра Ф., - як-то кажуть, "не подавав ознак життя", і народ почав губитись, аби не бути захопленим біля трупа, проте стали закидувати нас з-за меж паркану камінням.

Потім нарешті з’явились менти, які почали саджати в машину та відвозити на вокзал, притому деякі самі сповзались, деяких витягували з кущів. На вокзалі виявилось, що всі на місці, і не дивлячись на те, що багатьох не можна було впізнати (практично кожного окучувало ногами стадо), за якимсь щасливим збігом обставин, всі були живі, та ще й без серйозних травм. Мені, наприклад, після повернення далеко не відразу відкрили вдома двері, довго роздивляючись у вічко. А потім, подивившись на себе у дзеркало, найвлучніше порівняння було, коли по телевізору просять впізнати "кримінальний труп". Дорога назад нічим не запам’яталась, окрім того, як на наші рожі косились пасажири, гадаючи, "де їм так могли навішати" (найпопулярніша версія: побували на якомусь "супержорсткому" весіллі). Ну і звісно, "розбір польотів" дорогою додому без сміху пригадувати неможливо. Один запевняв, що "добре, що їх було так багато, вони відштовхували і заважали один одному, гірше, коли тебе б’ють троє-четверо", інший радів, мовляв, "добре, що ми не встигли вийти на вулицю, там би, розібравши паркан, нас забили б дошками"... Ну а Вова О., тримаючись за ребра, скиглив, що все від того, що його не послухали, коли він попереджав про серйозність Шепетівки…

Не впевнений, що вийшло описати виїзд після стількох років, все пригадується з гумором, хоча, за великим рахунком, веселого там було мало…